Опубликовано

Обереги долі. Рушник

обереги долі 2

«Вишивала  рушничок

на  всі  штири  кінці,

а  кого  я  вірно  люблю  —

стелю  під  колінці»…

«Життя  прожити  —  не  поле  перейти»,  —  говорить  українське  прислів’я.  Наше  земне  життя  асоціюється  саме  з  нивою,  котру  дбайлива  душа  засіває,  доглядає,  на  котрій  вона  радіє  вранішнім  росам,  щебетливому  жайворонку  і  співучому  променю  сонця.

На  цій  ниві  іноді  нестерпно  боляче  ранить  стерня,  і  все  ж  ноги  ідуть  полем,  поки  суджено  йти,  і  відчувають  велику  радість  від  своєї  ходи…

Найбільшою  потребою  душі  є  свобода.  Входячи  у  земне  тіло,  вона  одягає  на  себе  важку  ношу  і  дуже  часто  відчуває  свою  неволю.

Доля  і  недоля,  воля  і  неволя  —  два  основних  символи  земного  життя,  що  вказують  на  постійне  хитання  терезів  у  людському  єстві.

оберег значення вишивка

Та  лиш  тут,  на  землі,

відкриваються  Раю  ворота,

Тільки  тут  для  душі

найсвітліша  судилась  робота:

Тільки  тут  солов’ї

сповивають  її  так  дбайливо,-

Тільки  тут,  на  землі,

відкривається  Істини  диво…

І  немає  жодноїлюдини  на  білому  світі,  котра  б  не  любила  це  своє  єдине  у  світі  поле,  на  якому  знає  кожен  вигин,  кожну  стежинку.  Це  поле,  яке  завжди  залишається  для  кожного  з  нас  непізнанним  і  таємничим.

оберег значення вишивка

Поле  в  нашому  уявленні  —  це  чотирикутник,  чітко  окреслена  площина.  Наше  життя  в  момент  народження  —  це  чисте  біле  поле,  в  якому  ще  нема  матеріальної  реалізації  долі:  існує  лише  програма  дороги,  своєрідна  божественна  субстанція,  котра  почне  матеріалізуватися  з  кожним  подихом  новонародженої  людини,  з  кожним  кроком  її  по  землі.

Праукраїнці  знали  щось  дуже  глибинне  і  велике  про  цей  потаємний  зв’язок  людини  в  її  триєдиній  природі  —  фізичній,  духовній  і  ментальній,  —  зі  своїм  Творцем.  Тому  вся  наша  звичаєва  культура  закодувала  цю  прадавню  мудрість.  Бо  уже  при  народженні  дитини  їй  дарувалася  символічна  «сорочка»  у  вигляді  чотирикутного  відрізка  білого  полотна,  і  це  полотно  називалося  крижмою  (охрищення,  благословення  світлом,  любов’ю).

Згадаймо,  що  наш  хрищатий  барвінок  є  символом  цього  світлоносного  перехрещення  ліній  життя  в  точці  його  зародження.

І  «поле»  новонародженої  дитини  мало  бути  чистим,  готовим  до  ясного  засіву  долі.

Чотирикутну  форму  має  біла  хустина,  котра  символізує  наш  вічний  зв’язок  із  четвертим  виміром  буття.  Це  дуже  яскраво  прослідковується  в  українських  казках,  де  хустина  чи  рушник  виступає  в  ролі  символу  переходу  в  інший  вимір  буття:  махнувши  хустиною,  повіт руля   повертається  у  своє  царство  на  високій  горі,  а  зміївна  чарівним  рушником  може  вбивати,  перерубувати  будь-які  вузли.  Чарівний  рушник  може  перетворюватися  в  бездонне  море,  розливатися  річкою.

Біла  хустка  з  чотирма  кінцями  —  це  давній  символ  долі  і  парування.  Кожна  дівчина  раніше  носила  при  собі  вишиту  хустинку  зі  своїми  ініціалами  —  свій  магічний  код  і  оберіг.  Такий  прадавній  вишитий  оберіг  зустрічаємо  і  на  іконі  найбільшої  української  Берегині  —  Оранти  Софійського  собору  у  Києві.  Як  і  українські  дівчата,  наша  Богоматір  —  Матір  Оріїв,  Оранта  тримає  за  червоною  крайкою,  що  опоясує  її  синій  одяг,  маленьку  білу  хустинку,  вишиту  червоними  нитками.

Дівчина  вишивала  хустинку  для  свого  коханого,  і  ця  хустинка,  подарована,  як  правило,  на  Великдень  разом  із  писанкою,  служила  оберегом  у  далекій  дорозі,  а  коли  судилося  козакові  померти  далеко  від  рідного  краю,  то  цією  хустинкою  йому  накривали  очі,  аби  допомогла  душі  легко  повернутися  у  свій  небесний  дім.

Ці  згадки  про  магічну  функцію  дівочої  вишитої  хустинки  часто  зустрічаємо  в  народних  піснях.  Гаївкова  гра  про  двох  голубів  —  це  гра,  пов’язана  із  даруванням  хустинки,  признанням  в  любові:

Вишивала  рушничок

на  всі  штири  кінці,

А  кого  я  вірно  люблю  —

стелю  під  колінці….

А  ось  народна  пісня  «їхав  козак  на  війноньку»  говорить  про  трагічну  мандрівку  дівочої  хустини:

Дай  ми,  дівчино,  хустину,

Може,  я  в  бою  загину,  —

темної  ночі  накриють  очі:

легше  в  могилі  спочину.

Особливу  магічну  функцію  відіграє  це  «полотно  долі»  у  весільному  обряді.  Тут  воно  виступає  в  ролі  весільної  хустки  —  нею  наречена  пов’язувала  руку  молодого під  час  сватання,  даючи  згоду  на  шлюб,  на  те,  щоби  віднині  його  рука  вела  її  полем  долі.  Білою  хусткою  мати  молодого  переводила  молодят  через  поріг,  «перетинаю¬  чи»  таким  чином  межі  колишнього  життя,  вводячи  подружжя  у  новий  стан  життя.

Хусткою  чи  наміткою  покривали  голову  молодої,  знімаючи  з  неї  весільний  вінок,  і  ця  намітка  назавжди  ховала  для  стороннього  ока  світіння  русої  коси,  закривала  для  світу  ті  енергії,  котрі  тепер  мали  відкриватися  лише  для  її  подружжя.

оберег значення вишивка

Аналогом  весільної  хустки  є  рушник  (слово  рушник,  імовірно,  від  слова  «рух»,  «рушати»,  бо  символізує  дорогу,  перехід).

З  рушником  приходили  до  новонародженого,  ним  перев’язували  весільних  старостів,  рушник  був  символом  весілля  —  парування  двох  сердець.  Як  символ  небесного  благословення  його  тримали  над  головою  молодих  під  час  шлюбу,  як  символ  спільної  дороги  —  стелили  під  ноги.  Рушник,  вивішений  у  вікні  хати,  повідомляв  про  те, що  в  домі  покійник:  на  рушнику  опускали  труну  в  могилу,  рушником  перев’язували  могильний  хрест.

Символ  Вічної  Дороги  у  земному  і  потойбічному  світах,  благословення  і  навернення,  зустрічі  і  прощання  —  це  наш  український  рушник.  І  ніде  у  світі  нема  таких  звичаїв,  пов’язаних  із  цим  святим  оберегом,  як  в  Україні.  Саме  український  рушник  з  хлібом-сіллю,  що  ним  вітають

дорогих  гостей,  став  візиткою  України  серед  інших  народів,  як  і  наша  писанка  та  барвиста  вишиванка.

Весільні  рушники  мала  вишивати  тільки  сама  наречена,  бо  тільки  вона  могла  відчути  всіма  «струнами»  своєї  душі,  свого  єства  ті  тонкі  вібрації  долі,  котрі  уже  від  народження  звучать  в  її  тілі  як  доленосні  коди.  Чуже  кодування,  чужі  письмена  завжди  залишаться  чужими.  Тому  сімейні  реліквії  —  бабусине  ткацтво  і  вишивання  —  передавалися  в  роду  як  дорогий  спадок.

Квадрат  як  символ  божественного  простору,  чотиримірного  світу,  що  дає  вихід  душі  у  вищі  сфери  буття,  присутній  у  тому  святому  покриванні,  котре  найближче  до  тіла:  це,  звісно,  своя  сорочка.

Сорочка  складалася  із  шести  чотирикутників  різної  величини,  і  якщо  б  виміряти  їхнє  свіввідношення,  то  в  ідеалі  ми  отримали  б  золоту  пропорцію.  Ці  чотирикутники  з’єднувалися  між  собою  за  допомогою  хрестиків,  вишитих,  як  правило,  чорними  нитками:  аби  жодна  стороння  енергія  не  могла  крізь  шви  проникнути  до  людського  тіла,  бо  хрест  своєю  енергією  «розтинає»,  знищує  негативну  енергію,  а  чорний  колір  її  поглинає.

Низом,  на  грудях  і  на  рукавах  вишивалися  священні  коди  сили:  для  маленьких  діток  вони  кодувалися  переважно  у  рослинних  орнаментах,  що  символізували  дерево  життя,  у  зірочках-оберегах,  у  простих  хвилястих  лініях  з  точками,  що  символізували  первинні  сили  природи  —  воду  і  вогонь.

Як  уже  згадувалося  при  розгляді  символіки  ромба  і  квадрата,  найбільш  складні  геометричні  символи  вишивалися  на  весільних  сорочках  і  рушниках,  бо  вони  творили  цілісний  образ  «дерева»  —  в  поєднанні  чоловічого  і  жіночого,  духовного  і  тілесного,  у  них  вже  закладався  образ  народження  нового  життя.  Символіка  сорочок  і  рушників  «прочитується»  самими  вишивальницями:  вони  слухають  власні  біоритми  і  шукають  їхнє  відлуння  в  зовнішніх  образах.

Коли  починає  міліти  внутрішня  ріка  божественної  гармонії  у  людській  душі,  то  і  її  проекція  на  орнамент  починає  видозмінюватися.

Із  сумом  доводиться  констатувати,  що  тепер  ставлення  до  вишиваного  рушника  як  до  «ікони»  в  хаті,  як  до  святого  оберега  майже  повністю  затратилося:  ужиткова  вартість  в  житті  сучасних  українців  домінує  над  духовною.

сім`я Струтинських із Косова

Ось  як  про  це  говорить  поетеса  Мирослава  Кулик  у  своєму  вірші:

Це  страшно  так  —

Село  своє  забути,

Зректись  землі,

В  котрій  твій  давній  рід,

Продавши  хату  батькову

І  сестрин  слід,

І  голос  матері

Який  вже  ледве  чути…

Пішла  й  вона

Небесну  жать  пшеницю,

Лишивши  все  живим.

Ти  ж  у  кутку  стоїш

І  ласо  лічиш

Виторг  за  світлицю,

За  мальву  золоту

І  спилений  спориш.

Це  страшно  так:

Обклавшися  речами,

В  грошах  купаючись  —

Все  ж  бути  бідняком,

І  руки  витирать

Квітчастим  рушником  —

Останнім  вишиттям

Старої  мами…

 

За мотивами книги

Чумарної М. І.

«Код  української  вишивки.»

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>