Вишивка - це космос

Грецькою мовою слово «вишивка» перекладається як… «космос». Це поняття чітко виводить наше мислення з побутової ужиткової сфери і змушує замислитись над глибинним поняттям самого українського слова «вишивка». Корейський оракул Он Ці, виступаючи в Києві на початку 90-х років, зазначив, що українці надто мало цінують і знають свою мову, а саме «українська мова є звуковим ключем Всесвіту», за висловом цього оракула!

Задумаймося над сказаним і спробуймо поглянути на слова нашої мови як на кодові ключі. Бо у наших пращурів усе співжиття зі всесвітом було магічним дійством, високо чуттєвим вслуханням у його тонкі мембрани, намаганням у всіх речах побуту змоделювати закономірності вселенського буття.

Маємо в нашій мові слова-синоніми «поле», «нива», «лан». Найбільш узагальнене поняття — поле: знаємо в науці магнітні, енергетичні, вібраційні, мантійні та інші поля, кожне із цих означень з певного ракурсу дає розуміння того вселенського Поля, яке називаємо Космосом, Буттям.

На його неозорому Полотні засіваються, сходять і розпадаються в пил безліч світів різних форм і барв — видимих і невидимих, проявлених і не проявлених для людського сприйняття.

Древня пам’ятка давньоукраїнської культури «Велесова книга» вказує на те, що наші предки сприймали світобудову як три світи: Яви, Нави і Прави. Права укладена Богом, вона вічна, Нава є світом потойбіччя для Яви — світу земного, видимого (за законом дуальності світів).

Ця книга поетично говорить про те, що по неозорому полі Прави (Божого задуму, ідеї Буття) снується пряжа — «полотно» світу Яви, проявленої матерії. А по тій «пряжі» тече життя.

Так і бачимо перед мисленим зором це безмірне біле Поле, Полотно, по якому снується прядиво Життя в земному світі.

Це велетенський Рушник Долі (Той, хто рухає Долею, запрограмовує її).

Саме звідси, з цього глибинного Знання про закони світотвору — весь космос української звичаєвої культури: у давніх колядках оспівується Явір високий (Дерево Яви), що стоїть посеред неозорого моря, а всі гілки його по обидва боки символізують розгалуження світобудови.

Колись українці відчували свій магічний зв’язок зі світом рослин, тварин, мінералів. Біля хати садили явора, якщо в сім’ї народжувався син, вербу, липу чи калину — якщо народжувалася дівчина. Народжені водночас, явір і молодий парубок перебували у такому тісному спорідненому зв’язку, що коли в дорозі із сином траплялося якесь лихо, батьки вже бачили це по своєму яворі: у нього або гілка всихала, або й ціла крона.

У своєму городі — «саду-винограді» — кожна дівчина висівала ціле море квітів, і це теж було засобом «поспілкуватися» зі світом вселенської любові, бо пахощі і барви квіткового царства передавали свою силу і опіку через омивання тіла відварами і настоями з трав. Квіти були «зв’язковими кохання», творячи неповторну ауру відчуття спорідненості душ, беручи участь у приворотній магії.

До того ж, давні українські міфологічні легенди розповідали про те, що у вінку із квітів колись зійшла на землю богиня вселенського Ладу, Гармонії — Лада-Жива. Саме її іпостась — Ладу-Лелю, богиню весни і світла, вшановували у дохристиянські часи на свято Красної гірки (5 травня). У цей день дівчина-Леля, убрана зеленим листом і квітками, благословляла дівчат ритуальними стравами: сиром, маслом, крашанками під час їхніх святочних хороводів на горах.